2008-05-28 - ІГРИ ПОТОЙБІЧЧЯ, (Мистецтво М.Ягоди), Анатолій Щербатюк
В глибоко провінційному світі українського закутку, у безнадійно зпримітизованому довколішніми селюками Львові, де нарешті для більшості є що жерти і на що ввечері подивитись, - варто натиснути кнопку телевізора чи комп'ютера,- в суворій й порожній камяниці, з якої давно вже відселили мешканців,в підвальному вікні щоночі горить світло - там мешкає і творить художник, пише вірші й малює картини,прикликає й приручає змій, що прославлять і цей дім і це брудне чуже місто,мешканці якого так вперто люблять Бога, Бандеру і збирати воду в баняки, бо кожна квартира там - спрагла криївка... Мирослав Ягода перебуває осторонь цих орґій запасань, його цікавить особлива пожива, спрага його - нетутешня, він "добуває кров слів", експериментує на вістрі, на вертикалі виживання, насправді вже переставши жити, висвітлює дорогу до свого осердя, бо коли надії згасають,залишається останнє - ще дитинство. Незалежне від долі художника, воно сформувало ядро особистості, і все інше також - кольори, запахи, форми й звуки - вони теж звідти,це ядро притягає і втягує,поглинає потойбіч, і двозначна гра небезпечна дається майстрові як замовляння остаточного падіння до себе справжнього, звідки вже не буде вороття.Відчуття справжності власного осердя лише підкреслює і увиразнює анонімну присутність зовнішнього світу, який ніколи не змальовується і не згадується ні в картинах ні в віршах,він викликає хіба що подив своєю обридливою настирливістю:
що я тут роблю?
у гримасах свята вечеря
чаша розбита
обпльований хліб
Чи я тут - чи там? - рефрен творчості М.Ягоди. Мазками, лініями, словами він карбує на полотні і на сторінках ритуал своєї присутності, наближення до власної смертельної онтології супроводжується дорогоцінним переродженням,людська історія та й істота щезає,зникає земна людина,огортаючись в свою нову віднайдену лініями й кольорами виготовлену плоть,в її ніжну барвисту свіжість,просту і чисту - це гра на смертельній крайній межі виживання і можливого,без вороття перевтілення дає зблиски супернасиченого й водночас відчуженого наджиття. Потойбіччя має свій колорит,і він не брейгелівський і не босхівський.Він справжній ,а не декоративний. Тому подібна творчість - жертва і послання в розчахнуту вічність,залучення смерті до життя,тут і зараз,звідси наївна і зворушлива меґаломанія художника,творця - він і "Бог" і "гімнодав", зрештою, це єдине нероздільне ціле,сяючий знак уробороса-повернення над безоднею пітьми,з глибин якої так виразно вже видно зорі,їх святкову випуклу очікуючу вишикуваність,і чути стрімке сюрчання стегон кровоточивих об надкрилля смертельного хору,кодла ангелів чи може якихось цикад.Це - "з мертвими гра,що приводить до світлого божевілля". Ця гра з добутими із власної голови мертвими з'явами більш ніж реальна,це спроба "вкрасти оргазм в Бога", останній розглядається як суперник,якого можна "переграти", "виграти смерть". Виявивши за данністю інший не менш, а ще більш реальний вимір,художник намагається всадити в відкриті надчуттєві і такі заселені глибини своє слово,свою зброю,свою захисну магію,і виносить на поверхню у вигляді ще теплого,паруючого творива відгомін потойбіччя.Зрештою,пензель - меч досконалості в руках майстра в схиблених від обертання нуля садах збочень,де кожен може спробувати стати Богом.От тільки бажаючих небагато,інших цілком влаштовує поцейбічна дійсність,креативність вивершується "красівостями" якогось вправно нмащеного пейзажика,чи фруктів побіля незмінної сяючої вази,тим більше,що за це останнім часом дехто незле платить.Але картини Ягоди не для прикрашань стін,вони розпанахують плоть "дзюравого мозку", пропонуючи єдиний можливий порятунок - розверсту до крайньої межі безкомпромісну інтуїцію створення релігії нової чуттєвості.Недарма поруч прилаштувалось стільки почвар,відьом,упирів і підстерігаючих суккуб,які теж хочуть зачерпнути,поласувати найкоштовнішим паруючим делікатесом,адже й живуть ніби поруч, між ороговілих зяючих стулок і звивин мозку майстра.Він пам'ятає про всіх з'явиськ, кожне з них він може назвати по імені.Це неодмінні супутники й стражі переходу.
- Багато вже мертвих
перестали жити.
пройшовши шлях спогадів
вони пливуть по течії забуття.
Вишукана розкута гармонія кольорів і вичищеного до бриніння знаку малюнку,світ істот відчужених й водночас символічно насичених,статично багатозначих,створюють винятковий естетичний простір,подібного до якого просто ще не було в світовій малярській практиці,це світ особистісної містерії й ритуалів-обеоегів,абсолютно незалежний від коливань моди уяви,цей світ глибоко пережитий,багатий і власний,і тому він залишиться назавше,попри весь траґізм ситуації - в віршах і картинах:
лопата в руках
розрита могила в небесах
із черепа пісня летить внебовголоси
за нею кості еха із дна...
Але в осерді"- Бог-батько" - основний об'єкт творчої зацікавленості художника,звабливий суперник і майже товариш ,місце якого так кортить посісти.Може трохи наївно,але вибудовується міф богоборчий,танато-еротичний, художник інтуїтивно відчуває що саме тут,в цій царині можливість справжнього змагання,піднесене і самотнє місце розриву і повернення до глибин і сенсу гри як жертовно-творчого акту,і поза девіантною свіжістю не буде для нього вже іншого пришестя,і ніхто вже більше не захистить його від неодмінної і неминучої офіри себе Тому,хто один володіє гулкими східцями до Себе,по яких і підноситься дух всеспалень всього кращого,що було тут в нас на цій давно мертвій спаплюженій і висхлій землі .Лише містеріальна петля маніфестальності зворотньо-поступальної повторюваності смерті пронизує регулярність жертвопринесень, - і чим жирніша, соковитіша жертовна плоть цього світу зкапує в артистично розіграному ритуалі,в мазках,в словах, образах і лініях - тим більше і довше повернення до першовитоку.Щоб потім,підсумовуючи зроблене,(зрештою,залишається купа просяклого фарбою полотна, ганчір'я, рулони поцвілого паперу,погризена пацюками палітра й штурпаки пензлів) вкотре подивовано спитати - Оце й було життя?!. Ну що ж,почнемо спочатку,з весни,в понурому кам'яному місті вічно примітивної селянської вимираючої країни,в якомусь занедбаному підвалі,де тухлість і цвіль витворюють вкупі з випарами фарб,олії й терпентини неповторний вічний запах...
А загалом, Львів - це місто бездарних підлотників,мистецького,крім Ягоди,тут нічого не залишилось і не відбувається,щоб мати за що доїхати до Києва на презентацію своєї книжки поезії,художник отримав від представника Львівської облдержадміністрації,намісника по міжнародних культуролоґічних і всіляких інших,повязаних з вициганюванням іноземних грошей,зв'язках Т. Возняка царський дарунок - якихось сто гривень.Його обіцяють прибити і майстерню разом з усіма картинами спалити інші багатенькі сусіди - львівський "Євроготель", щоб ніхто не заважав влаштувати паркінґ якраз під вікнами осоружного підвалу,в якому ще світиться.У Львові видається ґазета "Літературниий Львів", писана орґанічними,з ураженням мозку дебілами,хроніка перебігу дебільності в цілковиту літературну ідіотію,це навіть не графоманія,це аутодіагностика.Інколи по запльованій бруківці перед дзенькотом трамваю і під матюки водіїв прошмигне ще живий метр галицької прози в береті - Роман Іваничук,цей ще щось пише,про високоморально-розмислові мандрівки з тим же Т.Возняком якимсь дармовим іноземним пароплавом,тема вічно-актальна,де вони чужим коштом підживляючись,говорять про високе,а пароплав тим часом - пливе,пливе.Тема перспективна,коло львівських співподорожніх можна розширити також за рахунок "станіславовського феномена" - прихопити парочку ще й інших гуцульських диваків,що начитались,наїлись сухеньких позаторішніх кізячків гайдеґера-бубера-барта,і тепер мріють прославитись на весь нобелівський світ своїми непроминально-рустикальними одкровенням,відкриттями постмодерного дискурсу в своєму рідному завошивленому селі в передгір'ї Карпат,чи навіть самій столиці Покуття - Станіславові,себто Івано-Франківську. В людини з нормальним естетичним досвідом лише від одного вигляду збіговиська "середовища" цих нахабно-підлуватих і безнадійно примітивних пичок,нащадків комісарів і попиків,спадкових стукачів для поповнення літературно-чиновницько-викладацької протоплазми,що начіплялась,налипла за старим хапально-чіпляльним інстинктом до місцевих владних штанів,різних закутків її просторої галицько-родинної матні, і навіть просмердяних "майтків" - адже дві тисячі гривень чиновницьких та й сякі-такі хабарики на вулиці рідного села не валяються - виникають блювотні рефлекси.Галичина смердить,і то зовсім не віденською кавою.Зате всі тут один одного знають,всі владці - однокласники і друзі босоногого смітникового дитинства,адже щоб щось вкрасти - треба один одному довіряти,закон патроіотичної галицької клановості,мер Львова Садовий покриває головлікаря місцевої божевільні Фільца,щоб той міг красти крупи виділені з міжнародного благодійного фонду в раціон його пацієнтів.І тут містично-параноїдально-естетичне коло галицизму-патріотизму змикається зримо, важко, матеріально і безповоротно автономно, навіть Генпрокуратура безсила розірвати кільце неоставропігіївського брацтва,бо обоє друзі іншого владця -Т.Возняка,що теж краде з коритця міжнародних фондів різних бьолів ґранти під важкенький ефемерний журнальчик перекладів західних екскрементів,і списує під ідентифікаційні податкові коди свого бідного в усіх відношеннях інтелектуального "середовища", яке цілком вдовільняється можливістю просто посидіти вкупці з філіжанкою брудної кави в руці,плеяда вічно немитих,для повної автентики яким бракує лише гірських вошей,"нензи" зовнішньої для відображення особовості внутрішньої.Вершина ж "айдентіті" тутешньої протонобелівської тусовки,літаюча мокрогуба голова львівського викладача,професора Неборака,тим часом по тридцять гривень лупить із своїх студентів за можливість послухати його спогади про єдиного і давно вже покійного справжнього поета Г.Чубая, з яким професор ніколи й не здибався,вікові категорії різні,але в афішці для приманки грошовитої публіки обов'язково анонсується "участь у вечорі пам'яті" справжніх колег покійного,яких про саму подію і не вважають за потрібне повідомити. "Бандити", як каже О.Лишега, але насправді це щось набагато гірше,тобто менш романтичне,це - викрадачі круп і макаронів в безнадійно хворого українського народу,затупленого етично і естетично вже настільки,що лише китайські комісари можуть вказати йому хоч якийсь загострений фанерний, ідеалістичний, донебесний дороговказ.Зрештою, як казав Доген,"кожне існування незалежне", лиш макарони і крупи у нас чомусь спільні,і діляться - нерівномірно.І коли "Євроготель" таки переможе в своїй героїчній боротьбі з підвальним художником Ягодою, буде добрий привід і в протоплазми зарухатись в потрібному поживному напрямку і почати згадувати,ділитись своїми травними виділеннями про те,як допомагали,сприяли,вірили, мліли й вболівали за високе його мистецтво,яке по загибелі творця на подвір'ї спалила невдячна тоталітарна двірничиха,але світлий образ митця-творця і гордості нашої згорьовано-мужньої марґінальної культури навіки залишиться в протоплазмових полум'яних серцях,якщо такі взагалі є в природі,а не лише на паперових ісусових образках,якими прикрасив Орест Фільц,президент неіснуючої в природі Асоціації європейських психіатрів,обідрані стіни обкраденої ним львівської психлікарні. Це вже не літературна школа "соціальної клініки",як пише В.Єшкілєв із славетного "середовища",це практика і сувора дійсність,моцні австрійські стіни і тисячі голодних облич,вчора ще зовсім повноправних громадян України,що визирають з-за ґратів,і просять одного - закурити,щоб очманіти остаточно,а доктор Менґеле-Фільц тим часом вже вдягає ґумові рукавички,вмикає Ваґнера і заходить з білим накрохмаленим почтом до завошивленої палати.І валькірії зриваються сполохано з облуплених псевдокласичних львівських карнизів,з засиджених мухами закривавлених сердець вічносолодкого Ісуса,збираються в зграї,вишиковуються ключем й вертають додому - до кав'ярень затишного богемного Відня... Тим часом аутоапокаліпсис вічно брудної секонд-гендівської недоєвропи триває.Лиш художник не спить,грається із зміями,позиченими, напевне, в П.Целяна, бо мешкає - в підвалі колишньої гестапівської катівні,де так добре спиться і снобачиться,коли поїсиш собачої каші,і лиш під ранок злітаються найстарші,збожеволілі валькірії,вони забули дорогу додому, або хочуть трохи перепочити,щось пригадати...
28 травня 2008 року, Київ, Анатолій Щербатюк (моб.тел. 8-067-175-25-97)